Українська Повстанська Армія

Головна » Українська Повстанська Армія

29 Вересня, 2026 10

Історичний контекст

У 1917–1921 роках політикам не вдалося зберегти незалежність України, і в результаті більша частина українських земель увійшла до складу СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Українські політичні емігранти (особливо колишні військові офіцери) та українська молодь шукали нові ідеології, здатні відновити процес національного та соціального визволення. У 1920-х роках український націоналізм проголосив себе такою ідеологією.
У 1929 році розрізнені українські націоналістичні угруповання об’єдналися в Організацію українських націоналістів (ОУН), яка незабаром стала найактивнішою серед українських політичних угруповань і партій у вигнанні та на заселених українцями територіях за межами радянської України.
У серпні 1939 року гітлерівська Німеччина уклала з Москвою угоду про розподіл сфер впливу у Східній Європі, і розпочалася Друга світова війна. У спробі спровокувати Москву берлінські чиновники натякнули тодішньому керівнику ОУН Андрію Мельнику, що в Галичині та Волинні (українських землях, які на той час входили до складу Польщі) може бути створено український уряд. Націоналісти підготували проект декларації про незалежність України та розпочали повстання проти польської влади. Однак через тиждень цей регіон був окупований Червоною Армією, і західноукраїнські землі увійшли до складу російсько-більшовицької держави.
У 1939–1941 роках радянська влада проводила репресії проти українських націоналістів, а також членів колись легальних українських політичних рухів на Західній Україні. До 22 червня 1941 року радянська влада особисто «очистила» західноукраїнські землі від політичних суперників ОУН. Націоналісти стали єдиною організованою силою, яка боролася за незалежність проти Москви.
На межі 1942–1943 років ОУН(б) створила підрозділи Української повстанської армії (УПА) на Полісії та Волині. Понад десятиліття вони відчайдушно боролися за незалежність України, аж поки російсько-більшовицький тоталітарний режим повністю їх не знищив.

Прагнення України до незалежності

Влітку 1942 року німецький Вермахт розпочав потужний наступ у напрямку Волги та Кавказу. Військові аналітики та журналісти того часу безсумнівно вірили, що Рейх Гітлера переможе імперію Сталіна. Доля віщувала українцям перспективу тривалого німецького рабства і, можливо, навіть повного винищення. У цій, здавалося б, безнадійній ситуації керівництво ОУН Бандери ухвалило неймовірно сміливе рішення — розпочати підготовку до загальнонаціонального антинацистського повстання. Головне керівництво бандерівців передбачало подальший розвиток подій таким чином: Німеччина, ймовірно, виграє війну на Східному фронті, але не переможе у протистоянні з Великою Британією та США. Тому прихильники української незалежності мали підготувати підпільні збройні сили та посилити свій вплив на німецькі військові підрозділи, у складі яких були українці, щоб розпочати повстання та встановити контроль над Україною, коли німці неминуче зазнають поразки на Західному фронті.

Уже в другій половині жовтня 1942 року німецькі органи державної безпеки у своїх звітах з окупованих територій наголошували, що «рух Бандери зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи досягти незалежності України будь-якими засобами, навіть шляхом збройної боротьби». 29 жовтня 1942 року штаб німецької армії отримав повідомлення, в якому зазначалося: «16 жовтня 1942 року українські націоналісти вперше зібралися великою групою в районі Сарн і постійно поповнюють свої ряди».

З осені 1942 року до квітня 1943 року ОУН вживала активних заходів для формування своїх збройних підрозділів у лісистих околицях Волині та Полісся. 15 квітня 1943 року ці підрозділи були перейменовані на Українську повстанську армію, чисельність якої сягала 8 000–10 000 осіб.

Бійці УПА

Можна було б подумати, що перші антинімецькі акції партизанських загонів ОУН у січні–лютому 1943 року мали б зробити їх «природними союзниками» радянського та польського підпілля, але обставини були зовсім іншими. Усі три підпільні рухи (український, радянський та польський) розглядали один одного як конкурентів. Українські націоналісти боролися за створення незалежної держави в межах етнічного проживання українців (включно з землями, що належали Польщі до вересня 1939 року). Радянські партизани боролися за відновлення російського панування в Україні після війни. Польський підпільний рух категорично наполягав на поверненні до державного кордону Польщі станом на вересень 1939 року, незважаючи на позицію та бажання української етнічної більшості в регіоні. Ця надзвичайно заплутана ситуація призвела до того, що боротьба УПА велася на трьох фронтах: проти німців, поляків та радянських військ.

Запекла боротьба проти нацистів та їхніх спецслужб тривала від початку 1943 року до осені 1944 року. Нацисти провели три масштабні операції з боротьби з повстанцями (у квітні та червні 1943 року на Волині та Полісії; у липні 1944 року — у Галичині та Прикарпатті), але жодна з них не призвела до повного знищення УПА, чисельність якої до літа 1944 року вже сягала 40 000 бійців. За найточнішими оцінками вітчизняної історіографії, УПА та збройні підрозділи ОУН-Б у 1943–1944 роках провели 2 526 антинімецьких акцій. У результаті було вбито 12 427 німців та їхніх союзників, 2 047 поранено та 2 448 взято в полон. У боротьбі проти німецьких окупантів втрати повстанців склали: 2 251 убитих, 475 поранених та 536 полонених (ці дані ґрунтуються на статистиці повстанців і в реальності могли відрізнятися).

Вороже середовище: боротьба з Червоною армією

З січня 1943 року по жовтень 1944 року збройні загони ОУН та УПА, окрім протистояння німецьким службам безпеки, одночасно вели запеклі бої проти радянських диверсантів та партизанських угруповань — від Полісся на півночі до Карпат на півдні, від Дніпра на сході до Бугу на заході. Про інтенсивність і масштаби цієї боротьби свідчать сотні звітів і повідомлень від більшовицьких партизанів. В одному з них керівник диверсантів полковник І. Старінов писав: «Підрозділи, що проникли за лінію фронту в районі Тернополя-Проскуріва, вели запеклі бої з націоналістами не лише в селах, а й у лісах, і зазнали важких втрат», — і скаржився: «Я воюю вже вчетверте, але ніколи не зустрічав такого вороже налаштованого середовища, як на визволених територіях Тернопільської області». Жертвами цього протистояння стали 4 000–5 000 бійців з кожного боку. Водночас «червоні» партизани часто вбивали місцевих селян, звинувачуючи їх у підтримці УПА. Кількість убитих цивільних осіб невідома, але вона могла сягати тисяч.

Ряди новобранців УПА перед початком бойової підготовки, 1943 рік

Як тільки червона армія (за спиною якої стояв радянський державний апарат терору) на рубежі 1943–1944 років почала стрімко наступати на території на захід від річки Дніпро, підрозділи УПА розпочали свою найтривалішу й найепічнішу боротьбу проти російсько-більшовицького поневолення. На першому етапі бойових дій повстанці вступали в зіткнення з передовими підрозділами Червоної Армії. Про масштаби протистояння свідчать такі статистичні дані: з 7 січня по 2 березня 1944 року підрозділи УПА здійснили понад 200 нападів на конвої з військовим майном, польові госпіталі та невеликі підрозділи Червоної Армії (розміром до роти) на території, контрольованій Першим Українським фронтом Червоної Армії.
В результаті цих нападів у січні-лютому 1944 року повстанці вбили 439 солдатів Червоної Армії лише в Рівненській області. Інтенсивна діяльність підрозділів УПА іноді змушувала радянську армію виділяти значну частину своїх сил для боротьби з ними.

Рівно через місяць, 29 лютого 1944 року, на дорозі на південь від Рівного між селами Милятин і Сяянці о 18:50 українські повстанці напали на колону з чотирьох транспортних засобів (одна вантажівка з солдатами та три легкові автомобілі), що рухалася з села Тисове. Легкові автомобілі були пошкоджені, але солдатам із вантажівки вдалося розвернути машину й відступити, підібравши поранених пасажирів легкових автомобілів. Як з’ясувалося пізніше, повстанці обстріляли автоколону, в якій перебував командувач Першої Української фронтової армії генерал Микола Ватутін. Під час того нападу він отримав важке поранення й помер у київському госпіталі 15 квітня 1944 року.

Боротьба проти НКВС

Головним супротивником УПА після відновлення радянської влади стали внутрішні війська НКВС. Бої між ними були масштабними й запеклими й точилися по всій Волині та Полісії у перші місяці 1944 року. За радянськими даними, лише в Житомирській області та східних районах Рівненської області у лютому, березні та на початку квітня 1944 року внутрішні війська НКВС втратили 850 бійців у боях з УПА. Втрати УПА, за повідомленнями, становили 2 600 загиблих. Найбільша битва УПА проти внутрішніх військ НКВС відбулася 22–27 квітня 1944 року поблизу села Гурби на межі Рівненської та Тернопільської областей. У зіткненні брали участь 2 500–3 000 озброєних повстанців та 1 000–1 500 новобранців, а також 15 000 солдатів і офіцерів внутрішніх військ НКВС, озброєних танками, артилерією та авіацією. Основні сили повстанців прорвали оточення. Згідно з радянськими повідомленнями, війська НКВС знищили понад 2 000 повстанців і втратили лише 11 солдатів. Джерела УПА навели такі дані щодо жертв — 200 повстанців та 800 солдатів внутрішніх військ НКВС.

З закінченням Другої світової війни радянське керівництво змогло знову зосередитися на повному знищенні українського підпілля та Української повстанської армії. З цією метою взимку 1945–1946 років було сплановано та проведено операцію «Велика блокада». У блокаді брали участь близько 60 000 військовослужбовців внутрішніх військ, залізничних військ та прикордонних військ, 60 000 бійців батальйонів знищення та груп допомоги, а також сили 13-ї, 28-ї, 38-ї та 52-ї армій (109 000 осіб). «Велика блокада» розпочалася одразу після різдвяних свят, 10 січня 1946 року. У селах Західної України було розгорнуто 3 349 гарнізонів Радянської армії, а майже 4 000 гарнізонів було сформовано з внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ СРСР та батальйонів знищення. Прикордонні війська та їхні польські й чеські колеги перекрили державний кордон СРСР та адміністративний кордон Української РСР з Білоруською РСР.

Блокада проводилася у два етапи й завершилася лише 1 квітня 1946 року. За радянськими даними, УПА та підпілля втратили понад 40 000 осіб, які були вбиті, полонені та заарештовані — що є очевидним перебільшенням. За даними повстанців, УПА та підпілля ОУН втратили 5 000 осіб, які загинули, потрапили в полон або були заарештовані, тоді як радянські втрати склали 15 000 убитих.

Хоча «Велика блокада» й не зламала опір УПА та підпілля ОУН, вона значно його послабила. Взимку 1947 року радянська влада знову ввела блокаду в західних регіонах України, хоча й у меншому масштабі, ніж роком раніше (Внутрішні війська, Армія та батальйони знищення створили близько 1 500 гарнізонів у селах). У лютому 1947 року, оцінивши свою роботу як недостатньо задовільну, МДБ Української РСР підготувало заходи для «остаточної» ліквідації повстанського руху.

Зміни в поведінці радянської влади змусили повстанський рух знову змінити тактику боротьби. У 1948 році завдяки посиленню Міністерства внутрішніх справ та МДБ радянській владі вдалося розгромити більшість повстанських загонів у Дрогобицькому та Станіславівському районах і значно послабити підпілля в інших регіонах. До осені 1949 року тиск на підпілля настільки посилився, що змусив командування УПА припинити будь-яку діяльність. 3 вересня 1949 року командувач УПА Роман Шухевич наказав тимчасово призупинити діяльність усіх підрозділів та штабів УПА. До зими 1949 року існуючі підрозділи УПА мали бути розформовані та приєднатися до підпільного збройного опору. Водночас система військових звань УПА була поширена на підпільний рух. На початок 1950 року в реєстрах МДБ та Міністерства внутрішніх справ СРСР налічувалося близько 3 300 учасників підпільного збройного опору. Взимку та на початку весни 1950 року для нейтралізації повстанців було проведено чергову блокаду сіл і лісів на Західній Україні, а також масові депортації. Було посилено заходи проти керівників руху опору.

5 березня 1950 року Роман Шухевич, головнокомандувач УПА та лідер підпілля ОУН в Україні, загинув у перестрілці зі спеціальною групою МДБ. З його смертю значна частина підпільної мережі втратила координацію та централізацію, тому його наступник Василь Кук не зміг повністю відновити потенціал підпілля, діяльність якого помітно слабшала. Станом на серпень 1951 року підпільна мережа налічувала 1 500–1 600 осіб, але Головне керівництво ОУН, регіональні керівники на Волині, Поліссі, Поділлі, у Львові та Карпатах продовжували діяти; надрайонні та районні керівництва охоплювали майже половину адміністративних районів західних українських областей.

З метою ліквідації опору 15 серпня 1951 року радянські органи державної безпеки розпочали військову блокаду та кампанію депортації у 50 районах Західної України, де було зафіксовано найбільшу кількість підпільних акцій. Каральна кампанія тривала до квітня 1952 року і завдала підпіллю значних втрат. Радянські органи державної безпеки ліквідували 72 осередки ОУН різних рівнів та 92 бойові групи. У боях було вбито 635 учасників підпілля, 252 — взято в полон, 62 — вийшли з підпілля та склали зброю, а 172 керівників руху різних рівнів було вбито або взято в полон. Після тривалих пошуків за допомогою інформаторів співробітникам державної безпеки 24 травня 1954 року вдалося затримати головнокомандувача УПА та голову Головного керівництва ОУН-Б в Україні Василя Кука. З цього моменту організований підпільний опір припинив свою діяльність. Місцеві осередки опору існували до кінця 1950-х — початку 1960-х років.

За радянськими даними, у ході радянської боротьби проти підпільних рухів УПА та ОУН радянські органи державної безпеки знищили загалом 563 керівників ОУН різних рівнів, включаючи Головне керівництво, 2 800 керівників наднарайонного та районного рівнів, а також 4 000 керівників окремих підпільних груп. У ході кампанії проти українського руху опору було вбито або взято в полон 81 командир військових округів та загонів УПА, 58 командирів куренів та 326 командирів сотень. У боях та каральних операціях було вбито 155 108 повстанців, прихильників підпілля та невинних людей; 76 753 повстанці та бійці підпілля склали зброю та здалися владі; 103 866 осіб було заарештовано за участь у повстанському русі, з них 87 756 — засуджено до різних термінів позбавлення волі.

За даними КДБ, повстанці брали участь у 14 424 бойових діях, у яких загинуло 30 676 осіб. Репресіям піддалися майже 500 000 осіб.

Українська повстанська армія пройшла важкий шлях від свого зародження до героїчної загибелі, залишивши після себе безсмертну легенду, яка й досі надихає українців боротися за незалежність і свободу.